Тема комплексів дуже проста в теорії і практично неможлива до виконання на практиці. Але це все ж, не означає, що ми не повинні намагатися це робити.
Чому це так складно? Тому що в реальності треба працювати не з дитиною, а з собою. Причому з тою частиною себе, яка знаходиться в підсвідомій частині, та яку ми майже не контролюємо.
Розкажу вам одну страшну історію для ілюстрації картинки: “Звідки у дітей зʼявляються комплекси?”
Коли моїй дочці було 7 років, в нас сталася біда.
Її вкусила за голову сусідська вівчарка на прізвисько “Фунтик”, яка ще нікого й ніколи не кусала за все своє довге собаче життя. Це було літо, перед першим класом – як раз той час, коли проходить зміна колективу і “зовнішність має важливість.”
Основна частина уражень припала на лице в області очей. Розірвані були обидва вуха і були глибокі рани у волоссі. Загалом лікарі наклали їй тоді близько 30 швів, а під повним наркозом вона перебувала півтори години.
Перше, що сказала мала відходячи від наркозу було: “Мама, зніми з мене цю шапку (голова була щільно перебинтована), бо в я ній НЕ ГАРНА!”
Тоді я ледь не розридалась і просто ковтала сльози, бо як мені було їй пояснювати, що гарною вона ще стане не скоро, якщо взагалі стане? Моя маленька, кучерява, гарна дівчинка…
На наступний день, лікарі сказали, що нам треба виходити з палати на вулицю, хоча б на півгодини. В ліфті, дорогою на вулицю, було величезне дзеркало. Як же я тоді його боялась. Мені здавалося, що якщо вона себе в йому побачить, це буде травма на все її життя.
І от, ми наближаємося до мого найбільшого ворога – чортового дзеркала. В мене терпли ноги, але я старалась поводити себе як завжди.
І от ми в ліфті.
Мала дивиться на себе: повністю забинтована голова, вуха, шви та залишки запеченої крові навколо очей… все лице страшенно набрякле, очей майже не видно.
І тут дуже радісно вигукує: «Добре, хоч ніс на місці!».
Я тоді навіть засміялась.
Наступне страшне для мене випробування було сходити в іншу лікарню з нашого корпусу на процедури, через три вулиці міста. Інстинктивно, я насунула на малу величезну чоловічу панаму, щоб ніхто її не бачив. Вона запитала: “Мама, а навіщо мені татова панамка?”
Нас виписали за тиждень. За місяць «Фунтик» здох, бо виявилося що був хворий. А в моєї дочки зʼявилися всі шанси все життя соромитися свого обличчя.
А тепер уважно подивиться на текст: я весь час пишу про себе і свої переживання. А потім подивіться на реакції дитини. На відміну від мене, вона абсолютно не переймалася тим що сталося. Ба більше! Вона раділа, що на місці лишився ніс!
То до чого я?
Чисто біологічно тільки я, як мама, як доросла людина, розумію і аналізую наслідки, бо в дитини ще не “відріс” механізм, який відповідає за проектування майбутнього. Він сформується в неї значно, значно пізніше (читай про це детальніше тут). Тобто: вона НЕ знає, що будуть шрами, вона не знає що шрами – це взагалі погано, і в неї особисто зовсім відсутні приводи для тривоги.
Але, те дзеркало в ліфті і та панама, то МОЇ знання, МІЙ досвід і виключно МОЇ страхи. І це МЕНІ соромно. Виходить, що це моя реакція та відношення. Саме тут я зрозуміла, що саме мій сором, або сором/підвищена увага близьких може трансформуватися в її комплекс.
З цього моменту почався процес моєї трансформації. Я вирішила, що ніколи більше не дозволю СОБІ соромитися, я заборонила всім, родичам, включаючи себе, взагалі жодним чином хоч якось запитувати чи казати щось про її обличчя.
Жодного довбаного слова!
І навіть коли мала виклала своє відео в свій інстаграм з текстом: «я побилась з вовкодавом!» мені передзвонили ВСІ з закликами терміново це відео ВИДАЛИТИ!
Але я не зробила НІЧОГО.
Бо видаливши це відео, я б підкреслила, що з нею щось не так. А це точно не та думка, яку б я хотіла їй вкорінювати.
Те, на що ви підсвідомо фокусуєте увагу дитини, буде складати її особистість. Якщо ви будете їй казати
- про досягнення та першість – це буде комплекс відмінника
- про особливості тіла – це буде не сприйняття себе
- постійні настанови та повчання – комплекс неповноцінності
- надмірне піклування – інфантильність, тощо.
Цей досвід екстраполюється на будь-які негативні події.
Візьмемо наприклад таку складну тему, як розлучення. Якщо ви будете емоційно проживати цей період (соплі, сльози, скандали), ви набагато сильніше травмуєте дітей, хоча при зворотній реакції, травматичного досвіду можна уникнути. Але про це поговоримо на наступному тижні у новій статті.
Підсумую: діти, завжди відображають нас – наші страхи стають їхніми комплексами.
Щодо нашої страшної історії, вона мала happy end.
Станом на зараз, моя мала абсолютно впевнена, що вона найгарніша дівчинка у світі.
Інцидент з вівчаркою лишився чорною плямою лише в МОЇЙ памʼяті, а для неї це якась далека і не надто важлива подія.