Висока самооцінка і впевненість в собі визначає якість життя. Не плутайте впевненість в собі і самовпевненість – тут не йдеться про нарцисизм чи егоїзм, тут про власні кордони, про розуміння чужих кордонів, про особистісну цінність, яка так чи інакше буде транслюватися на всіх.
Простіше кажучи, люди зі здоровою самооцінкою – щасливіші, бо вони звикли брати відповідальність за своє життя на себе.
Факт: діти приходять в цей світ з високою самооцінкою, бо ще ніхто їм не сказав, що в них стирчать вуха, чи завеликий живіт, чи що вони дивно розмовляють, чи дурніші за сина тьоті Клави і так далі.
Тож яка наша задача, як батьків? Це не зламати вже закладений природою природний рівень самооцінки. І це, як виявляється, не так вже і складно.
Найголовніша причина низької самооцінки це – вивчена безпорадність. Що ж це за такий чорт? А це, мої друзі глибока віра в те, що я точно так не зможу і в мене точно не вийде.
Як же з пухкеньких, впевнених в собі пиріжечків виростають дорослі, що зовсім втрачають віру в себе?
Роль батьків завищена психоаналізом, але тим не менш, все починається ще в найменшому віці. І тут зараз не про те, як ми природньо, починаємо порівнювати своє маля з іншими, шукаємо недоліки, тощо. Така поведінка батьків зазвичай не травмує, бо дитина до 3х років не свідома щодо ваших висновків та висновків інших про себе.
Все розпочинається трошки пізніше. А саме, коли ми нашвидкоруч запихаємо дитину кашею, бо занадто поспішаємо і не маємо часу на те, щоб доручити ложку малюку. Не даємо в руки склянку з водою, бо ще розіб’є. Не даємо абрикосу, бо вона з кісточкою (ще ж вдавиться!), вдягаємо (іноді аж до школи!), доправляємо до школи, вчимо з дитиною домашнє завдання, вирішуємо на які саме гуртки вона хоче ходити і відважно тягаємо малюка від одного до іншого.
Перелік того, що ми НЕ довіряємо дитині, можна прописувати до без кінця, бо нам, як батькам дуже тривожно і дуже хочеться в дітей було все краще ніж в нас.
Але що по факту ми реально робимо з самооцінкою дитини такими вчинками вічних “батьків-рятувальників“?
А от що:
- мама не дозволяє мені брати в руки ніж, бо я ще НЕ ВМІЮ ним користуватися
- я НЕ ЗНАЮ як робити домашнє завдання
- я НЕ МОЖУ видовбати кісточку з абрикоси, і так далі.
З шкільної біології ви знаєте, що думки – це нейрони, тобто в дитини починають будуватися нейрони які починаються з НЕ ВМІЮ, НЕ МОЖУ, НЕ ЗНАЮ і далі у довільній формі туди будуть доєднуватись все нові і нові активності.
Цей процес зворотній (слава БОГУ!) Ми можемо “ростити” наші нейрони і перебудовувати за бажанням. Досить часто діти, які виходять з гіперопіки, створюють досить складний соціальний досвід у підлітковому віці, або навіть вже у дорослому, і в них все нормально.
Але може бути досить ризиковано чекати, щоб наші прорахунки коригувалися життям, тому все ж рекомендую взяти себе і свої дії, як батьків, під контроль. Бо зовсім не виключено, що в дитини не вийде отримати ці знання і у вас виросте ще один “Не знаю що мені робити, в мене нічого не виходить і з роботи звільнили, бо там всі козли“.
Дозволяйте своїй дитині самостійно відповідати за себе з найменшого. Тут може дуже знадобиться педіатрична табличка з розвитку – там написано, в якому віці і що дитина вже здатна робити самостійно.
Ось таблиця з прикладами завдань, які діти можуть виконувати в різному віці:
| Вік | Завдання |
|---|---|
| 2-3 роки | Збирати іграшки, протирати столик, поливати рослини |
| 4-5 років | Складати одяг, допомагати мити фрукти, витирати пил |
| 6-7 років | Сервірувати стіл, допомагати в приготуванні їжі (змішувати інгредієнти), годівля домашніх тварин |
| 8-9 років | Прибирати свою кімнату, складання білизни, миття посуду |
| 10+ років | Пилососити, допомагати в приготуванні їжі, мити підлогу |
Вчіть малюка, що він відповідає за своє життя. Вчіть, що ваша дитина МОЖЕ, ВМІЄ, ЗНАЄ. (Або може навчитись або дізнатись.)
А якщо ви з дитиною стикаєтесь з ситуацією, де дитина повертається до стану “я нічого не можу,” ось вам декілька питань, які можна обговорити з дитиною:
- Чи можу я уявити щось хороше окрім важкої ситуації тут? Що саме?
- Чи використовую я свої вміння та здібності? Що я вже вмію або знаю, що може допомогти?
- Як часто я роблю те, що мені подобається і в чому я найкращий?
- Наскільки часто я звертаюся за допомогою до друзів і родини?
- Які маленькі кроки я можу зробити, щоб досягти чогось великого?
Цей список приблизний, бо ситуації і діти – різні. Але це покладе початок для того, щоб вселити впевненість в вашого малюка з ранніх літ (або, можливо, і вам самим не завадить трохи впевненості в собі? Батькам це теж важливо, особливо в наш час, коли зміни навколо не дають передихнути, а у вас надважлива задача – виростити адекватних дорослих людей.)